Набуття права від неуповноваженої особи та правило "nemo plus iuris" у римському праві – рефлексії, в тому числі сучасні
Krzysztof Amielańczyk
Uniwersytet Marii Curie-Skłodowskiej , Польщаhttps://orcid.org/0000-0001-6076-5417
Анотація
Мета цієї статті – показати, що правило nemo plus iuris у римському праві набуло характеристики універсальності і загалом не зазнало значних винятків. Винятки, на які вказують римські дослідники, ґрунтуються на припущенні, що в римському праві іноді відбувалося розпорядження майном не власником, а, наприклад, уповноваженим на підставі pactum de vendendo. При такому підході існує припущення, що виключенням з правила є той факт, що майно було продано не власником. Однак у широкому розумінні цього терміну «продавцем» у римському праві слід вважати і особу, якій було дозволено (за волею або в інтересах власника) розпоряджатися майном. Правило nemo plus iuris вже страждає від цілої низки радикальних винятків, набагато серйозніших, ніж у римському праві. Найважливішими з них є набуття добросовісного володіння рухомим майном від невласника (стаття 169 Цивільного кодексу) та придбання нерухомого майна від невласника на підставі гарантії публічної вірогідності поземельних та іпотечних реєстрів. Там, де закон створює такі радикальні винятки, він тим самим відходить від духу римського права і однозначно порушує правило. Якщо виникає дискусія про необхідність ще одного винятку з правила nemo plus iuris, слід нагадати, що в римському праві це правило було непохитним, а запорукою допустимості його нечисленних винятків було визнання повноваження розпоряджатися правом іншої особи, але тільки за її згодою або в її інтересах.
Ключові слова:
правило nemo plus iuris, римське право, набуття права від неуповноваженої особи, похідне набуття праваПосилання
Amielańczyk K., O rzymskim pochodzeniu zasady „nemo plus iuris…” i jej aktualności we współczesnym prawie polskim, w: W kręgu historii i współczesności polskiego prawa. Księga jubileuszowa dedykowana profesorowi Arturowi Korobowiczowi, red. W. Witkowski, Lublin 2008.
Amielańczyk K., Zastosowanie rzymskiej zasady ‘nemo plus iuris ad alium transferre potest quam ipse habet’ do oceny skuteczności zbycia nie istniejących udziałów w spółce z ograniczoną odpowiedzialnością, w: Polska lat dziewięćdziesiątych. Przemiany państwa i prawa, red. M. Mozgawa i in., Lublin 1997.
Dajczak W., Giaro T., Longchamps de Bérier F., Prawo rzymskie. U podstaw prawa prywatnego, Warszawa 2018.
De Zulueta F., The Institutes of Gaius, Part II. Commentary, Oxford 1953.
Dębiński A., Rzymskie prawo prywatne. Kompedium, Warszawa 2021.
Digesta Iustiniani. Digesta Justyniańskie. Tekst i przekład, t. 2, red. T. Palmirski, Kraków 2013.
Giesen B., Zasada nemo plus iuris in alium transferre potest a dobra wiara nabywcy autorskich praw majątkowych, Studia Iuridica 2021, t. 89, DOI: 10.31338/2544-3135.si.2022-89.5. (Crossref)
Górniak K., Nabycie własności rzeczy ruchomej w dobrej wierze, Warszawa 2021. (Crossref)
Kacprzak A., Sprzedaż rzeczy kradzionej, Zeszyty Prawnicze 2002, z. 2.1. (Crossref)
Kacprzak A., Krzynówek J., Wołodkiewicz W., Regulae iuris. Łacińskie inskrypcje na kolumnach Sądu Najwyższego Rzeczypospolitej Polskiej, Warszawa 2001.
Kowalski W., Nabycie własności rzeczy ruchomej „a non domino” w prawie rzymskim i współczesne zmagania z problemem, w: Consul est iuris et patriae defensor. Księga pamiątkowa dedykowana doktorowi Andrzejowi Kremerowi, red. F. Longchamps de Bérier, R. Sarkowicz, M. Szpunar, Warszawa 2012.
Krzynówek J., Volenti non fit iniuria. Powstanie i historia reguły, w: Łacińskie paremie w europejskiej kulturze prawnej i orzecznictwie sądów polskich, red. W. Wołodkiewicz, J. Krzynówek, Warszawa 2001.
Kupiszewski H., Prawo rzymskie a współczesność, Kraków 2013.
Kuryłowicz M., Wiliński A., Rzymskie prawo prywatne, Zakamycze 2005.
Lenel O., Palingenesia iuris civilis, t. 2, Leipzig 1899 (przedruk Graz 1960).
Litewski W., Jurysprudencja rzymska, Kraków 2000.
Longchamps de Bérier F., Z uwag do metodologii nauki prawa prywatnego: powoływanie łacińskich reguł i maksym na przykładzie nemo plus iuris, Krakowskie Studia z Historii Państwa i Prawa 2014, z. 7.1, DOI: 10.4467/20844131KS.14.002.2243.
Palmirski T., O różnych regułach dawnego prawa – 17 tytuł 50 księgi Digestów: tekst – tłumaczenie – komentarz, Zeszyty Prawnicze 2006, z. 6.2. (Crossref)
Palmirski T., O różnych regułach dawnego prawa – 17 tytuł 50 księgi Digestów: tekst – tłumaczenie – komentarz, Zeszyty Prawnicze 2007, z. 7.2. (Crossref)
Pikulska-Robaszkiewicz A., Kilka uwag o sposobach nabycia własności w D. 41,1, Acta Universitatis Lodziensis. Folia Iuridica 1988, z. 38.
Rozwadowski W., Gai Institutiones. Instytucje Gajusa. Tekst i przekład, Poznań 2003.
Safjan M., Zasady prawa prywatnego, w: System Prawa Prywatnego, t. 1. Prawo cywilne – część ogólna, red. M. Safjan, Warszawa 2007.
Salomone A., Intorno alla regula ‘nemo plus iuris’ (D. 50.17.54 Ulp. 46 ad ed.), Teoria e Storia del Diritto Privato 2017, nr 10.
Schulz F., Classical Roman Law, Oxford 1951.
Stefaniuk K., Nieważność umowy o przeniesienie własności nieruchomości zawartej przez osobę niebędącą właścicielem?, w: Współczesne problemy prawa handlowego. Księga jubileuszowa dedykowana prof. dr hab. Marii Poźniak-Niedzielskiej, red. A. Kidyba, R. Skubisz, Kraków 2007.
Szpringer I., Pierwszeństwo zastawów w prawie rzymskim, Lublin 2006.
Sondel J., Słownik łacińsko-polski dla prawników i historyków, Kraków 2011.
Wilke M., Nabycie własności rzeczy ruchomej na podstawie umowy z osobą nieuprawnioną, Warszawa–Poznań–Toruń 1980.
Wolter A., Ignatowicz J., Stefaniuk K., Prawo cywilne, Warszawa 2018.
Wołodkiewicz W., Czy prawo rzymskie przestało istnieć?, Zakamycze 2003.
Wołodkiewicz W., Łacińskie paremie w orzecznictwie sądów polskich, w: Łacińskie paremie w europejskiej kulturze prawnej i orzecznictwie sądów polskich, red. W. Wołodkiewicz, J. Krzynówek, Warszawa 2001.
Uniwersytet Marii Curie-Skłodowskiej https://orcid.org/0000-0001-6076-5417
Ліцензія
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License.
Автор заявляє, що твір є оригінальним твором і не порушує жодних особистих або майнових прав третіх осіб, a також, що його авторські права на твір не обмежені в межах договору, підписаного з Видавцем.
Автор публікації безоплатно передає Видавцю майнові авторські майнові права на твір (статтю), поданий до публікації, без обмежень що до часу та території в таких сферах використання:
а) виготовлення, запис і збільшення за допомогою певної техніки копій, включаючи техніку друку, магнітний запис та цифрову техніку;
b) введення на ринок, позичання або надання в оренду оригіналу чи копій Твору та розповсюдження у формі відкритого доступу відповідно до змісту ліцензії Creative Commons Визнання Авторства 4.0 Міжнародна (також відомої як CC BY), доступної за адресою:
https://creativecommons.org/licenses/by/4.0/legalcode.pl;
c) включення Твору до складу колективного твору;
d) оприлюднення на веб-сайті журналу, публічне виконання, виставка, демонстрація, відтворення, трансляція та ретрансляція, а також надання Твору доступним для громадськості таким чином, щоб кожен міг мати доступ до них у місці та в час, вибраний ними;
e) завантаження Твору в електронній формі на електронні платформи або інше завантаження Твору в електронній формі в Інтернет чи іншу мережу.
Авторські майнові права на твір передаються безоплатно при підписанні договору.
